Немає нічого більш постійного за… «тимчасове»

Покинути все… Дім, де прожив стільки років і де гріють самі стіни. Друзів та сусідів.  

Ви можете уявити, який відчай охоплює людину, котра змушена раптом їхати світ за очі? І себе – на місці тих, кого в офіційних документах сухо іменують «внутрішньо переміщеними особами»? Що б ви відчули, якби вам завтра – хоча ні, вже сьогодні, негайно! - довелося втікати з рідної домівки?..

Кальміуські троянди

До модульного містечка, зведеного для переселенців у 4-му Південному мікрорайоні Запоріжжя, ми завітали опівдні. У яскравому сонячному світлі модулі виглядали не дуже-то привабливо. Такі собі білі пластикові «коробки», розставлені акуратними рядами. Кожен модуль – це окрема кімната із санвузлом (душовою кабіною, раковиною й унітазом). Кімнати тіснуваті, наче купе у спальному вагоні. Це враження підсилюють «двоповерхові» ліжка. А чого ви хочете? Модульне містечко – тимчасове житло. Коли Німеччина дарувала модулі з усім їхнім начинням – передбачалося, що люди житимуть там зовсім недовго. Ну, місяць чи два. Але, як відомо, немає нічого більш постійного за «тимчасове»…

- Ми мешкаємо тут третій рік, - розповідає пенсіонерка Віра Бабенко. – Побутові умови навіть кращі, ніж були в нас удома. Спасибі німцям, що подарували це містечко. Дуже вони добродушні. Не по-нашому балакають, але серцем нас розуміють.

Із чоловіком та своєю старенькою мамою Віра Дмитрівна приїхала в Запоріжжя з міста Комсомольського (нині – Кальміуське) Донецької області. Із зони, підконтрольної «ДНР».

- Ми їх не кликали, - зітхає жінка. - Жили добре. Виноград у нас був, як голубине яйце. Троянд - 27 кущів… Дай, Боже, щоб скінчилася війна! Ми поїдемо у свою розвалену кухню, у свій розвалений гараж, але будемо вдома.

Інвалідний візок для Надії Іванівни

Торік подружжя зробило спробу повернутися в Комсомольське. Але коли почули вибухи, побачили руїни та зрізані, немов бритвою, верхівки дерев і труб, - зрозуміли, що поспішили.

Ця поїздка спричинила їм ще й додаткові неприємності. Коли туди їхали – відмітились у пропускному пункті, а на зворотному шляху - ні. Через це подружжю затримали пенсію. Всі документи – в банку і соціальних службах – довелося оформлювати заново.

- У пенсійному фонді я спитала: «Коли нам чекати гроші? У мене мама літня, треба ж її годувати…» А там жіночка - сердита така! - знаєте, що сказала? «Це ваші проблеми! Може, в травні, а, може, й у серпні. Але допоки не отримаєте пенсію, додому не їдьте, бо знову заблокують». Віра Дмитрівна поділилася з нами ще однією своєю проблемою. Її мамі, Надії Іванівні Баштовенко, 87 років. Вона інвалід І групи, самостійно ходити не може. Старенькій конче потрібний інвалідний візок. Причому, зараз, а не через рік чи півроку.

Благодійні організації поки що допомогти не змогли. Тому Віра Дмитрівна звертається до читачів «Запорізької правди»:

- Позичте хоч якийсь, бодай старенький, інвалідний візок. Тимчасово. Як то кажуть, з «віддачею»!

Жінка сподівається на чуйні серця запоріжців. Адже, за її спостереженнями, в нашому краї до переселенців ставляться з розумінням і добротою.

- Я українка. Була нею і буду. Україна – моя Батьківщина, моя любов і радість. Щоранку встаю, дякую Богові та прошу: нехай ця війна закінчиться! - зізнається Віра Дмитрівна. – Але, мабуть, мало ми молимося…

Жених із Костянтинівки

Взагалі-то жильцям модульне містечко подобається. Ще б пак! Вони тут усім забезпечені. Є кухні з електроплитами, пральні з сучасними пральними машинами, холодильники, велика альтанка для відпочинку, спортивний майданчик зі штучним «трав'яним» покриттям… Найпросторіше приміщення – дитяча кімната (в ній волонтери організовують для дітлахів ігри і вистави, а адміністрація містечка іноді використовує її, щоб проводити збори жильців). - От якби ще хороший Інтернет, - висловлює побажання Владислав Новицький.


Хлопець приїхав у Запоріжжя з Костянтинівки. Досить велике 70-тисячне місто, на щастя, не потрапило під контроль «ДНР». Але труднощів у прифронтовій зоні все рівно вистачає:

- Удома я не міг знайти роботу, - пояснює Владислав. – А в Запоріжжі влаштувався на комбінат «Запоріжсталь» пакувальником-укладальником.

У модулі він живе разом зі ще одним хлопцем та старшим за них обох чоловіком. Звісно, молодим людям легше наважитися на переїзд і пристосуватися до умов гуртожитку. А Владислав уже й дівчину в Запоріжжі знайшов…

Діти сплять спокійно

Натомість родині Овезових, мабуть, нелегко було зрушити з місця. Ще б пак! П’ятеро дітей – неабиякий «якір», який тримав їх у Донецьку. Але…

- Ми переїхали, коли почали стріляти. – пояснює мати великого сімейства Марія Овезова. - У Донецьку маємо власний дім – він поки що стоїть. Тільки дах тече. Чоловік іноді туди навідується. Ми з дітьми, зрозуміло, не їздимо. Хотіли, було, повернутися додому. Спробували, пожили місяць – і знову поїхали в Запоріжжя. Діти там боялися навіть на вулицю вийти! А тут ми спимо спокійно. Школа і дитсадок поруч. Всі нас поважають, добре ставляться. Нам подобається Запоріжжя. Родина Овезових займає в модульному містечку два модулі – таку собі «двокімнатну квартирку». Старший син працює в «Медтехніці». Дочка навчається у Запорізькому ліцеї сервісу: опановує професію швачки і здобуває середню освіту. Середульша Лізочка - інвалід дитинства. До неї з сусідньої школи кілька разів на тиждень приходить учителька. Шестирічна Таня відвідує дошкільна відділення. У вересні вона стане першокласницею. А трирічна Діаночка тільки збирається у дитячий садок.


Коли ми зазирнули до Овезових, Ліза щось старанно писала у зошиті. Поруч крутилася непосидюща Діанка. Дівчинка разом із мамою залюбки показала нам зразки своєї творчості: розвішані на стіні модуля картинки. І нехай на них важко було впізнати вовка або двох кицьок, та це ж вона сама намалювала!

Суд прийняв рішення, але…

Вдома ми застали й батька – Нармамета Нургельдиновича. Він скористався нагодою розповісти про проблеми родини переселенців:

- Як дитину-інваліда, Лізу мають поставити на автомобільну чергу. Але Департамент соціального захисту населення Запорізької облдержадміністрації відмовляється це робити, а районне управління праці та соціального захисту не в змозі розв’язати подібне питання. Чиновники твердять, що треба стати в чергу за постійним місцем проживання - тобто в Донецьку. Та оскільки всі повноваження донецької обласної влади передані в Маріуполь, слід їхати туди - за двісті з гаком кілометрів, невідомо де жити, невідомо до кого звертатися… Це ущемляє мої права і права моєї дочки. Районний суд, розглянувши справу, зобов’язав поставити її на чергу, але рішення досі не виконане.

Через суд довелося добиватися справедливості і в оплаті за комунальні послуги. Багатодітна родина внутрішньо переміщених осіб із дитиною-інвалідом має отримувати 50-відсоткову знижку. Але в модульному містечку Овезови платять за «комуналку» повністю. 16 травня Жовтневий районний суд прийняв рішення задовольнити позов Нармамета Овезова до міського комунального підприємства «Основаніє». Тепер залишилося дочекатися повернення переплачених майже за рік грошей. Коли? Хтозна. Як то кажуть, «далі буде»…

Скільки це коштує

Зазвичай проблеми в модульному містечку так чи інакше «замикаються» на завідуючій – Анжелі Недопєкіній. Хоча далеко не всі вони в її компетенції. Та все ж Анжела Василівна роз’яснила нам ситуацію з оплатою за комунальні послуги. Німеччина подарувала Україні шість модульних містечок. Тепер це майно Товариства Червоного Хреста України. А на ділі в запорізькому містечку порядкує міське комунальне підприємство «Основаніє».

За житлову площу ніхто з мешканців не платить. Але бойлери для гарячої води, конвектори для опалення приміщень, плити й інше обладнання споживає чимало електрики. А на все містечко один лічильник електроенергії й один - холодної води. Сукупні витрати ділять на кількість жильців. Узимку, природно, вони вищі. Влітку – досить скромні.

За словами Анжели Василівни, найбільша місячна сума, яку переселенці сплатили цієї зими – 417 гривень з однієї особи. У березні вона зменшилася до 265. Минулого літа не перевищувала ста гривень на місяць. А в середньому за 2016 рік щомісячна оплата за комунальні послуги з одного мешканця складала 177 гривень. Зауважимо, що внутрішньо переміщені особи (в тому числі жителі модульного містечка) мають змогу отримувати цільову допомогу на оплату житла і комунальних послуг – 890 гривень на місяць.

Тринадцять немовлят

Із 544 місць у запорізькому модульному містечку зайнято 353. Але давайте не будемо зопалу заявляти, що воно «напівзаселене». Насправді вільних місць тут не так багато. Хіба підселиш, приміром, восьмого жильця у ті два модуля, що їх займає багатодітна родина Овезових? Або четвертого - у модуль до подружжя Бабенків з їхньою 87-річною матусею, котра сама навіть не може встати з ліжка? А кого «увіпхнеш» у кімнату до родини з немовлям? Зауважте: із 353 мешканців модульного містечка – 85 дітей. Причому, за два з половиною роки в переселенців, які знайшли тут притулок, народилося тринадцять немовлят. Тринадцять маленьких запоріжців! Пологи в їхніх мам приймали у найкращих умовах – в обласному перинатальному центрі. Для малюків без проблем виділяють місця в дитячих садках. Школярів і дошкільнят приймає навчально-виховний оздоровчий комплекс №110 на вулиці Стешенка, розташований у ста метрах від модульного містечка. А тим, хто навчався в україномовних школах, підшукали хорошу гімназію.

- Я тут працюю з першого дня, як здали містечко, - згадує Анжела Недопєкіна. – На початку виникало чимало проблем, у тому числі психологічних. Є люди, в яких реально не залишилося нічого: з Пісків, з Макіївки… Їм нема куди їхати. Є й такі, хто просто не хоче повертатися назад. Хоч у них там квартири, будинки, але: «Ми туди не поїдемо». Тепер уже одиниці приїжджають безпосередньо із зони АТО або з території так званої «ДНР». Переміщення іде, здебільшого, по всій Україні.

- Доводилося когось виселяти за погану поведінку?

- Трапився лише один такий випадок, але дуже серйозний. Зрозумійте: тут люди поводяться так само, як поводилися у себе вдома. Якщо там вони байдикували, розпивали спиртне – то й тут не схаменуться. Жінка, котру ми змушені були виселити, щодня пила й погрожувала іншим жильцям. Дійшло до того, що стала кидатися на людей із ножем. Зібрали комісію, щоб з нею розібратися. Суворе рішення далося тим важче, що в неї була неповнолітня дитина і мати-інвалід. Зрештою, жінка заявила: «Я так жила і так житиму далі!» - та й поїхала у рідне місто.

Три роки – і крапка

Поступово у модульному містечку вирішуються всі проблеми. Приміром, тривалий час добивалися, щоб на його території проклали цивілізовані доріжки (донедавна вся вона була просто засипана щебенем). Тепер доріжки тут є. А невдовзі з’явиться й огорожа, про яку буквально-таки мріє Анжела Недопєкіна: - Дехто говорить: «Буде схоже на гетто». А я відповідаю: скоріше, на елітний будинок. Як інакше? Бродячі собаки, не зовсім тверезі візитери, усілякі сумнівні «екскурсанти»… Навіщо все це нашим жильцям? Собачки вже двох дітей вкусили – добре, що обійшлося без неприємних наслідків. У Павлограді в модульному містечку огорожу зробили – і дуже задоволені.

Мабуть, нашим переселенцям можливість трохи відгородитися від цікавих очей теж сподобається. Але годинник цокає, немов та бомба: наближається третя річниця модульного містечка. Подейкують, за умовами, узгодженими з німецькою стороною, через три роки містечко мають… розібрати. В такому разі - навіщо витрачатися на огорожу, доріжки й інші зручності? І куди, скажіть на милість, подінуться переселенці?

Кінця війни, на жаль, поки що не видно. Мешканці упевнені: їх не викинуть просто на вулицю.

- Люди кажуть, начебто гуртожиток для нас облаштовують. Але точно ніхто нічого не знає, - переповіла чутки Віра Бабенко.

Та навіщо той гуртожиток, якщо переселенці вже обжилися у модульному містечку на вулиці Стешенка, 18? Дехто навіть квіти посадив поруч зі своїм модулем…

На думку завідуючої містечком Анжели Недопєкіної, згодом містечко можна буде використовувати як тимчасове соціальне житло – приміром, для матерів-одиначок. Але насамперед треба буде десь розмістити усіх переселенців. Знайти прийнятне дешеве житло для 353 внутрішньо переміщених осіб – здебільшого, малозабезпечених: жінок із дітьми, пенсіонерів, інвалідів… То, може, все-таки не варто ускладнювати ситуацію - і краще залишити їх на обжитому місці?

Трохи статистики

Скільки у нас переселенців?

Один мільйон 198 тисяч 890 жителів Донеччини, Луганщини і Криму тимчасово знайшли притулок в інших регіонах країни, - повідомляє міжвідомчий координаційний штаб Державної служби України з надзвичайних ситуацій.

Запорізька область – одна з п’яти, що прийняли найбільше переселенців. У нас їх зараз без малого 70 тисяч. За даними заступника начальника управління соціального захисту населення Запорізької міської ради Ірини Озерної, тільки в обласному центрі нині зареєстровано близько 23 тисяч переселенців. А враховуючи незареєстрованих, ймовірно, кількість внутрішньо переміщених осіб ще більша. Утім, фахівці констатують: чисельність переселенців останнім часом лишається сталою.

Серед внутрішньо переміщених осіб, котрі облаштувалися в Запорізькій області, чоловіків - менше десяти тисяч. Жінок - 21 тисяча з гаком. Приблизно стільки ж інвалідів і літніх людей. Крім того, серед переселенців майже 18 тисяч дітей.

https://social.shorthand.com/DaniloffAndrew/uy3hXjfCjyn/nemaye-nichogo-bilsh-postijnogo-za-timchasove

Данилов Андрей

@DaniloffAndrew

 

* * *

Стаття підготовлена у рамках проекту "Голос місцевих ЗМІ", що фінансується ЄС.

ДОЛУЧИСЬ ДО ПРОФЕСІЙНОЇ МЕРЕЖІ

Нові знання, нові знайомства
ЧЛЕНИ МЕДІА КОНСОРЦІУМУ